П’єса «Той, хто прокинувся»
П’єса Святослава Супрунова
«Той, хто прокинувся»
(Вистава «Треба дожити до завтра»)
Автор ідеї та режисер – Денис Гранчак
Темна сцена. Тиша. Звук тіла, що падає.
– Твою ж ма-а-а…
Світло вихоплює з темряви чоловіка, котрий сидить в автомобільному кріслі.
Він вскакує і швидкими кроками обходить усю сцену по колу. Зупиняється на авансцені. Напружено дивиться в центр глядацької зали.
Він добре одягнений: сірі брендові штани, біла сорочка, коштовний годинник на руці. Проте рукав сорочки надірваний, а на правій нозі немає черевика.
Чоловік продовжує стояти вдивлятися в темряву перед собою. Він намагається відновити дихання – видно як важко йому дихати і як важко йому повернути рівновагу. В його обличчі застигло питання, яке він ніяк не може вимовити в голос.
– Чорт забирай! Що це було?.. Що зі мною?..
Погляд, так само напружений, опускається вниз і застигає десь на підлозі. Руки мимоволі ніби автоматично похлопали по кишеням.
– Мобільний… де він?.. треба зателефонувати… Чекай-но. Кому телефонувати?.. Де цей чортовий мобільник?… де, чорт забирай, я сам?!.
Повертається навколо, але так обережно ніби позаду небезпека. Потроху роздивляється все навкруги. Навколо пітьма, але він помічає автомобільне крісло, кермо і фару. Обережно, більше через цікавість, йде до крісла. На півшляху зупиняється, швидко його оглядає і знову озирається навколо у пошуках людей.
– Агов! Тут є хто-небудь? А-у-у-у! Тут є хтось?!
Знову робить кілька кроків і раптом помічає, що одна його нога без взуття. Зупиняється і ще з більшим подивом на неї дивиться.
– А де черевик?
Так в одному черевикові продовжує йти до крісла. Підходить…
– Що за жарти?
Піднімає побиту фару, роздивляється її кілька секунд. Раптом фара засвітилася. Він кидає її з рук – фара гасне. Знову бере – знову загорається. Кидає – фара знову гасне. Він розгублений, але продовжує всьому дивуватися.
Обережно піднімає кермо. Напружено очікує на якийсь ефект, але нічого не відбулося. Трохи розслаблюється. Крутить його в руках. Абияк натискає на клаксон кулаком – роздається гучний сигнал на всю сцену.
Чоловіка, як магнітом, притягує крісло. Його ніби відкидає у бік крісла і він падає в нього всім тілом. Намагається відірватися від нього, та все марно. Він продовжує труситися, сидячи в ньому як приклеєний.
– Та що ж це таке?!! Що це за приколи?!!
Намагається відірватися, але крісло його не відпускає. В марних пробах минає кілька хвилин, аж поки чоловік не обм’якає в кріслі. Він розслаблено і трохи розчаровано дивиться в підлогу. Потім випадково потягується вперед – і розуміє, що ніщо його вже не тримає. Обережно піднімається, а далі, навпаки, швидко відскакує від крісла.
– Зрозуміло. На клаксон не натискати…
Оглядається навколо, сподіваючись когось все таки побачити. Навколо нікого. Зосереджується на думках.
– Що зі мною? Де я?!. Ну добре… давай по черзі. Я тут один, рукав розірвано, правого черевика немає. (Емоційно) Ну і де він?! …немає. Кудись зник. Але тут є: автомобільне крісло, фара, кермо і… (озирається навколо) Чортова темрява.
Несподівано, звідкись згори, падає черевик. Чоловік піднімає погляд, намагається зазирну вгору – там нічого не видно. Піднімає черевика і вдягає його. Знову дивиться вгору. Говорить з очікуванням відповіді:
– Дякую. (Відповіді немає) Агов! Я кажу – дякую!
Так само раптово праворуч спалахують вогники. Відразу зрозуміло, що це вогники якогось електричного пристрою.
– Цікаво, а це що таке?
Підходить ближче, піднімає з підлоги автомагнітолу. Починає крутити регулювання звуку, потім крутить регулювання хвилі. Намагається зловити сигнал, але нічого не вдається – з колонки лунає лише відповідний «радіохрип». Чоловік захопливо починає ходити по сцені зі сторони в сторону, сподіваючись щось упіймати. Проте хрипіння не стихає.
– Ну будь ласка, хоча б що-небудь. Будь ласка…
Та замість цього, десь з глиби сцени, лунає сигнал мобільного телефону – це вхідний дзвінок. (Мелодія дзвінка усім добре відома: або Нокіа або АйФон.)
Чоловік на мить здивовано завмирає. Потім швидко кладе на підлогу магнітолу і біжить на звук шукати телефон. Крутить головою, шукаючи джерело звуку. Бачить маленький вогник екрану на підлозі і кидається до нього ніби навіжений.
Схопивши телефонний апарат, відразу, стоячи на колінах, приймає вхідний дзвінок.
– Алло! Алло! Хто говорить? Алло!! Хто це?! Алло!!! (з’єднання обривається) …чорт забирай!
Чоловік намагається перевірити номер.
– Так… так… Клас – номер не визначено! …і чорт з вами. Не страшно. Подзвоню кому-небудь іншому. О ні… ні… падлюка!.. Тільки не це! ні…
Підводиться на ноги і починає дуже енергійно, знайомим усім жестом, водити телефоном у повітрі.
– Ну звичайно! Сигналу немає. Супер!..
Постояв на місці. Але відчуваючи, що заведений не на жарт, вирішує не здаватися. Говорить голосно, звертаючись у простір:
– Це що, жарт такий? Жарт? Не смішно! Чуєте? Не смішно і тупо! Ну досить… Досить жартувати! Давайте, просто закричіть: «Це розіграш, вас розіграли!» Давайте!.. Добре, я визнаю – я попався! Ви мене розвели! Ви мене переграли. Вітаю вас із цим. Ви перемогли! А тепер давайте з цим покінчимо! Випустіть мене. Включіть світло. Зупиніть це!
Чоловік замовкає. У відповідь тиша. Він починає бігати, заглядати по куткам, нервово сміятися. Потім різко зупиняється ніби вимкнувся. В очах з’являється напруження. Подивився вгору, ніби точно знає, що там щось є.
– Агов! Хто-небудь!
Переводить погляд повільно в зал. По очах видно, що він щось усвідомив і замислив. Різко б’є себе рукою по обличчю.
– От чорт! Я навіть болю не відчуваю. Що ж це таке зі мною діється?.. Так… Головне, я розумію, що виходу звідси немає. Голова тріщить і працює з перебоями, думки плутаються… Спокійно. Розберемо все по черзі. Я – Жигал Григорій Федорович. Мені 40 років. Сорок…
Задумався. Пройшовся по сцені. Раптом зібрався з усім тілом і зробив кувирок вперед через голову. Вскочив і став на дві ноги. «Прислухається» до своїх відчуттів. Концентрує свою увагу на чомусь глибоко всередині себе. Та за хвилину у відчаї хлопає руками по ногам.
– Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю, хоч на голову ставай… Пусто… Хоча ні. Мені сорок. Сорок… Це я знаю точно. А що ще? Де я жив? Де я жив усі ці сорок років? Стривай… Пригадую місто десь у центрі країни. Велика річка. Старі тролейбуси. Розбиті вулиці… Але я на машині. Увесь час об’їжджаю ями. Щоб не трясло. Бо поруч гарна дівчина. Коротка спідниця. Панчохи в дрібну сітку. Яскрава помада… Я пам’ятаю. Але хто вона? Подруга, сестра чи… повія. А чому відразу повія? Через те, що в мене чорна Беха? Так чорна і «беушна» БМВ – друг пригнав із Польщі. Тоді не часто побачиш таку на дорозі. Не те що зараз… А я класний був. А чого «був»? Я класний. Я крутий. Їду по місту по розбитому асфальті. Їду в магазин. Мій магазин. В мене їх два. Продаю всяку всячину: жвачки, баточники снікерс, чіпси, пепсі… І все дорого. І все імпортне. А всі купують. Усі хочуть випити пепсі. Покоління «Пепсі»… (Короткий сміх) Я що – з покоління «Пепсі»? Навколо ще совкова бідність, а я вже їжджу на БМВ. І зі мною завжди дівки. Купа дівок. Купа! Шикарне життя. Невже це про мене? Але то давно було… А що зараз?.. Що? Що я маю? Не можу згадати… Ніби маю все. А що конкретно – не пригадаю…
Григорій загорається якоюсь думкою. Швидко озирнувся навколо. Починає ходити по всій сцені і намагається потрапити в кулісу, але його відштовхує. Так робить кілька спроб. Іде в глиб сцени – але його і звідти відштовхує.
Зупиняється. Переводить погляд в зал. Розганяється, біжить, щоб стрибнути в залу. Але ноги, як вкопані, зупиняються на краю. Він лиш махає руками, щоб втримати рівновагу, але далі його теж щось не пускає.
Виходить на центр сцени.
– Ось так, значить? Пастка…
Переводить погляд вгору. Кричить гнівно і голосно:
– Навіщо я тут? Навіщо, я питаю?! Агов! Ти чуєш, чорт забирай, чи ні?!
Чоловіка раптом відкидає у бік. Починає сигналити клаксон. Потім засвітилася магнітола. Гришу увесь час кидає з боку у бік. Починає дзвонити мелодія телефону. Звучать всі можливі звуки. В цей час невидима сила продовжує кидати чоловіка по всій сцені.
Звучить звук автомобіля, котрий набирає швидкість. Гришу рішуче відкидає в крісло. Він увесь трясеться, сидячи в кріслі. Звук набирає силу. Стає голоснішим і чіткішим. Чоловік починає трястися сильніше.
Голос з колонки:
«Тим часом країну продовжує засипати снігом. За два дні вже випала двомісячна норма опадів. Комунальні служби не встигають розчищати дороги і тротуари. Усе покрите щільним шаром снігу. Рух ускладнено по всім вулицям. Міський транспорт застрягає у снігових завалах. Подекуди люди кидають свої автомобілі і йдуть пішки. Мости стоять у заторах, а опади все продовжуються. Найскладніша ситуація на крутих спусках міста. Їх намагаються оминати всі водії…»
Чути як напружено свистять шини. По звукам зрозуміло, що автомобіль вже некерований і водій втратив над ним контроль. Знову голосний свист покришок. І раптом роздається сигнал вантажівки, а потім – звук випуску повітря її системи гальмування. Короткий свист гальмівного шляху і глухий удар зі дзвоном розбитого скла та м’ятого заліза.
Григорій трясеться. Кричить. Мобільний дзвенить, магнітола видає шипіння з динаміків. Світло мигає. Чоловік відривається від спинки крісла і голосно кричить:
– Мамо!..
Він нервово мотає головою у різні боки. Роздивляється свої руки, ноги, дивиться навкруги. Одночасно усвідомлює і не усвідомлює що з ним, що відбулося. Збуджено дихає. Приходить поступово до тями.
– От халепа. Невже це зі мною сталося?.. Чи це просто дурний сон? Так, це сон. Скоріше за все. Точно. Просто дурний сон. Такого зі мною не могло трапитися. Я гарний водій, я добре керую транспортом. Скільки разів я розминався на зустрічній смузі. Інший би розбився б ущент. А я – ні. Сам дивуюсь!.. Я досвідчений водій. І в мене є янгол-охоронець. Він би такого не допустив. Ніколи… (Міняється в обличчі.) А якщо допустив би? Можливо це не сон-пророцтво, а… пережита реальність? Невже щось подібне могло б зі мною статися і сталося? Ось так тупо, на дурному повороті. На середній швидкості. Ні! Цього не може бути! Я такого просто не заслужив. Ну що я такого зробив? За що мене карати? Ще й так жорстоко.
Пройшовся. Замислився і щось пригадав.
– Можливо, я колись був жорстоким. Можливо… Але то було давно… І зовсім трохи… Пригадую одного свого друга – Сергія… Сергія Дорошенко. Тепер мені здається, що я перегнув палку щодо нього. Можна сказати «негарно вийшло», або навіть – «вийшло дужо жахливо».
Ми п’ять років разом керували однією фірмою. Були співзасновниками. Вдало торгували електронікою. Добре розуміли один одного. Вийшли на солідний рівень – розширили власну мережу на всю область. І ось… І коли я почав так погано думати про нього? Коли замислив відібрати його долю? Не можу пригадати, коли відбувся той переломний момент. Таке враження, що я знав по це з самого початку, просто тримав ці думки десь глибоко в собі. Ховав їх у потайному сейфі, щоб потім витягти в один момент. А де ж було моє тверезе мислення? Чого я себе не зупинив? (Важко роздумуючи, хитає головою, бо не знаходить відповідь)
А ніхто мене не зупинив би. Лише спробуй зупини. Недаремно бізнес був таким вдалим – я просто задавлював конкурентів. Ніхто не хотів зі мною конкурувати. Їм було дешевше відступити, ніж змагатися. Мудрі люди… Тепер я це бачу.
А мене понесло… Пам’ятаю той погляд Сергія, коли він дізнався, що я його кинув. Що переписав на себе його частину бізнесу. Хитрістю. Через підставну фірму і продажного нотаріуса. Він так глянув на мене. І сказав потім: «Ми ж були друзями. А ти…» А я йому… А я йому нічого не сказав. Я просто хотів подвоїти свої статки. Хотів більше грошей! Хотів кращу машину. Хотів переїхати в центр міста. А він мені: «Будь людиною…» Чорт забирай! Краще б він мені тоді врізав по мордяці, як треба…
Раптом знову грає знайома мелодія мобільного телефону. Григорій завмирає. Він озирається у пошуках телефону. Знаходить. Швидко приймає вхідний дзвінок.
– Алло! Хто це? (Про себе) Є з’єднання… Алло! Хто телефонує?.. Слухайте уважно! Це важливо. Терміново зв’яжіться зі службою порятунку! Мені потрібна їхня допомога. Мене звати Григорій Жигал. Я опинився в пастці. Ви мене чуєте?! Так ось: передайте їм мій номер мобільного, нехай відслідкують мій номер і дізнаються де я. Запам’ятали? Алло?! Скажіть їм, що я вже кілька годин відрізаний від світу. Чуєте? В мене можливо закінчується кисень. Приміщення наглухо зачинене. Я не знаю скільки мені лишилося, тому поспішіть. Чуєте? Це терміново! Телефонуйте в службу спасіння! Я можу загинути! Ви розумієте?!. Розумієте?..
Але раптом чоловік відводить руку з предметом від вуха і з деяким жахом розуміє, що тримав увесь цей час не мобільник. З переляком він відкидає його від себе. На землю летить якийсь шматок чорного пластику, можливо, частина корпусу фари.
– Що ж це таке?.. (озирається) Маячня якась. Але ні, я не божевільний. Там точно звучав голос… Звучав голос… Це все, напевне, підлаштовано.
В цю ж мить лунає новий сигнал мобільного телефону. Григорій напружений. Він йде на сигнал мобільника вже не так енергійно та радісно. Сигнал викликає в нього тепер тривогу.
Він знаходить місце, де звучить і вібрує телефон. Піднімає його обережно. Уважно роздивляється. Переконується, що це справді телефон. Недовго демонструє його на зал, ніби шукаючи підтримки, що телефон дійсно справжній.
Приймає вхідний дзвінок. Говорить неголосно:
– Алло… Алло. Хто говорить? Хто?.. (міняється в обличчі) Сергій?.. Ти?.. Це дійсно ти? Неймовірно. Як таке може бути?.. Звідки ти знаєш мій номер? А-а-а, моя секретарка з’єднала. Ні, я не в офісі зараз. Слухай, це так несподівано. Я нещодавно тебе згадував і раптом ти мені телефонуєш. Як ти, взагалі? Як життя?.. А-а, так. Я пам’ятаю… що зробив. Пам’ятаю. Останнім часом згадую мало не щодня. Скотина я, скажи? Що?.. Як не ображаєшся? А як можна на це не ображатися? Я поламав тобі життя. Я забрав твій бізнес. Забудьмо?.. Сергій, це точно ти? (засміявся) Я просто не вірю своїм вухам. Ти просто взяв мене і пробачив? Забув усе, що я накоїв і пробачив? Так легко? Але чому? Тобі так простіше… Розумію. Так правильніше. Так… (Криво усміхнувся) Ти гарна людина, Сергію. Ні-ні, я правду кажу! Ти – мудра людина… Слухай! Але ти так і не сказав, як живеш. Чим займаєшся? Як нічим? А де ти тепер? Де?!. (піднімає здивовано голову вгору) Наді мною?.. А ось тепер я не розумію. Ти що десь тут? Це такий жарт? Чекай-но! Це ти влаштував усю цю пастку? Алло?.. Алло, Сергію!.. Чорт… роз’єднали…
Задумливо дивиться вгору. Повільно розглядає все вгорі.
– «Наді мною». Що, чорт забирай, він мав на увазі? Невже це справа його рук? … (гнівно кричить) Якого біса, Сергію? Якого біса ти від мене хочеш?!
Після цих слів усе світло починає то гаснути, то загоратися. Магнітола шипить, мобільний дзвенить, лунає якийсь металевий гул (ніби з цистерни) із глибини сцени.
Григорія магнітом тягне до крісла. Він падає в нього каменем. Потім трясеться на ньому як на електричному стільці. Руки і ноги здимаються і падають, але тіло залишається невідривним від спинки сидіння. Його обличчя напружується ніби від болю, ніби сила електричного струму починає збільшуватися.
Промовляє голосно більше з мольбою, чим зі злобою:
– Досить! Прошу!.. Досить!..
Все за мить стихає, обсяг світла вирівнюється. З магнітоли починає лунати приємна мелодія без слів. Можливо щось із світової класики. Мелодія і задушевна і обнадійлива.
Григорій поступово відходить від стресу. Дивиться у бік магнітоли. Настрій його покращується. Він навіть трохи усміхається.
– Ну нарешті ти запрацювала.
Його вже ніщо не утримує в кріслі, але вставати Григорій не поспішає. Ніби від втоми сидить і насолоджується мелодією.
Говорить іронічно, з визнанням чийогось володарства над собою.
– А ви знаєте свою справу. Знаєте. Та звідки ви дізналися саме про цю пісню? Ах ви ж… (закрив на хвилину очі) Хтось ніби націлився сьогодні мені в душу. Якщо ви мене чуєте – то у вас це вдалося! Вдалося мене зачепити, налякати і заплутати. Бо я вам щиро зізнаюсь – я не знаю де я і що далі буде. Вперше в житті, почуваюсь невпевнено. Ні вийти звідси, ні поборотися, ні розв’язати цю головоломку. Можна було б здатися, але то був би вже не я. Хоча я вже не впевнений, що все навколо мене це земна реальність. І ніби подібне все на фізичну дійсність, та якось дуже дивно. І схоже і не схоже. Просто я завжди був реалістом, тому і зараз хочу зізнатися собі чесно: мужик, ти попав. Ще не знаю куди, але попав. І точно – не пальцем в небо. Хоча… Нєєє. Я не на небі – навіть не переконуйте мене. Занадто ясно ви мене намагалися щойно піджарити, пропустивши через тіло тисячу вольт. (Помацав крісло) Ой-йой… Здається, прорезинене. Але я точно хвилину назад відчував, як… Стоп. Це вже якісь ігри розуму. Чи ігри з розумом.
Добре вміщується в кріслі. Сидить так, що видно, як він комфортно і добре почувається.
– А я от нікуди не піду. (Закидає ногу на ногу.) Не піду і все. Мені тут гарно сидиться і я буду чекати, коли до мене з’являться представники… представники… ну чого ви тут «представники»?.. Закладу? Центру? Психлікарні? (Засміявся.) Бо я міцний горішок. Мене так просто не розкусити. Я волоський горіх! Мене можна розбити лише молотком. (З опаскою глянув вгору, оглядівся чи ніщо на нього не впаде.) Я так просто не здаюсь. Натравили на мене давнього друга, штурхонули током і думаєте, що я уже весь розтаяв. Ні, не розтаяв! Бо я не цукор. Так, не цукор! І життя моє було не легке… А чого це було? Життя моє не легке і воно завжди вчило мене боротися і відстоювати свої інтереси. І я так і робив. Щоправда, не всім, крім мене, було від цього добре. Але мені було добре і це найголовніше. Це ж моє життя. Хіба ні? Кожен в нашому житті піклується лише про свою шкуру. І я піклувався… Чорт! Піклуюся! Бачите, чого ви добилися? Я вже починаю говорити про себе в минулому часі. Я дбаю лише про свої інтереси, бо всі так роблять! Так прийнято. Така вже в нас традиція – створювати своє щастя на нещасті інших. І я не виключення. Так що не треба мені дорікати. І я не буду собі дорікати.
Повернув голову у бік магнітоли.
– Але ця пісня… Боже… Ну от, я вже сказав «Боже». Але, Боже, як вона мені багато нагадує. То, як кажуть, була «наша пісня». Пісня, яка перевертає все. Пісня, яку ніколи не забудеш. То були чудові часи. Я був щасливою людиною і, більше того, почувався щасливим щохвилини. У мене була Марта… Марта… Яка ж вона гарна. Яка ж вона прекрасна…
Сидить якусь хвилину і мовчить. Дивиться перед собою в зал, а потім повільну опускає голову і дивиться вже перед собою в підлогу. Різко плескає в долоні.
– Досить. Досить, я кажу! Вимкніть музику. Я не хочу це слухати. Вимкніть! Чуєте?
Вскакує на ноги і грізно йде до магнітоли. Говорить на ходу:
– Вимкніть або я її розіб’ю!
Підходить, піднімає ногу, щоб розчавити, але музика відразу вимикається, вогні на магнітолі гаснуть. Григорій опускає ногу.
– А ось вам і «Фідбек». Значить, контакт є. Значить, ви прекрасно мене чуєте, хіба ні? Значить, десь тут є щось живе чи розумне, котре за мною спостерігає. Адже я не сам сюди прийшов, правильно ж?
З відчуттям певної перемоги озирається і робить оберт навколо себе. Чоловіка охоплює самовпевненість і рішучість.
– Ось тут ви, можна сказати, і прокололися. Тут ви і попалися! І хай я потрапив сюди не сам – ви мене затягли сюди силою, – але виберусь я звідси самотужки. Без вашої участі. Ви побачите на що я здатний.
Григорій ходить спочатку по авансцені, заглядає вдалечінь залу. Пробує повітря руками, але простір далі його не пускає. Потім він рішуче йде в праву кулісу біля авансцени. Намагається пройти, але щось його відштовхує. Він незадоволений. Раптово розвертається і біжить в протилежний бік в іншу кулісу. Забіг. П’ять секунд на сцені нікого немає. Але потім Григорія викидає звідти так, що він падає і робить невеличкий кульбіт через голову.
Приходить до тями. Натирає руку і спину, якими трохи забився. Усміхається з крихтою злоби і розуміння, що бій можливо навіть не рівний.
Підводиться на ноги. Стоїть грізно. Раптом магнітола включається. Лунає якийсь бойовий марш або дуже динамічна мелодія.
– Навіть так?! Побачимо, хто кого.
Чоловік йде в глибину сцени. Намагається зайти в кожну кулісу чи куток і скрізь його щось виштовхує звідти. Робить багато спроб. Повторює знову і знову. В цих спробах він починає намотувати круги навколо крісла. То біжить в один бік, його відштовхує біжить в інший бік. Потім знову і знову. Бойова мелодія стає голоснішою. І в один момент, опинившись, ближче до авансцени, Григорій починає танцювати. Його танець – це танець відчаю і різких рухів. Це якесь енергійне поєднання «Бугі», комтемпа, і пластичного руху. Він танцює завзято, чітко і захоплюючись сам все більше і більше.
Переходить на якусь «чічотку» з поєднанням стилю «Лорд оф зе данс». Під кінець мелодії, він теж завершує свій танець і робить в кінці яскраву «крапку» у виступі.
Григорій довго стоїть, важко дихаючи, у фінальній позі. Його вираз обличчя і тіла показує його ейфорію і задоволення від танцю. Врешті він опускає руки і просто сідає на підлогу. Продовжує дихати, відновлюючи звичайний ритм.
– А ви думали!.. Я ще можу.
Дивиться якийсь час, не рухаючись, прямо в зал.
– Я завжди помічав, скільки сили витрачаю на зайві рухи. І ні, я не про танці. З танцями все просто. Узяти хоча б мою фірму. Я стільки на неї витратив енергії, що міг би відкрити три. Я постійно бігаю, стою в чергах, оформлюю папірці, роблю сотні дзвінків, підписую договори. І все для чого? Щоб вечері прийти додому впасти і назвати це життям? І ні секретарка, ні помічники цей процес не полегшують. До речі… секретарка в мене гарна. Та ще штучка. Як ми з нею бувало… зустрічалися після роботи… прямо на столі… ну… підвести підсумки дня. І це було пристрасне «підведення підсумків». А потім я йшов додому, і там теж… міг підвести підсумки… з дружиною… ось такий я… ненаситний самець, скаже хтось. Та мені просто було мало. Мені просто хотілося володіти ними обома. А може трьома. Та студентка, що прийшла на стажировання до нас, зовсім була не проти. І вона навіть не для кар’єрного росту старалася, а просто так. Їй так хотілося. За два тижні вона пішла. А секретарка Маша, глянула на мене, вже як на злодія. На мене! Вона! Після того, що сама була злодійкою в очах моєї дружини. А коли вона почала – моя секретарка – влаштовувати сцени, я зрозумів, що коло зімкнулося. І я був всередині цього кола. І це навіть не коло було, а якийсь удав. Я побачив, що витративши стільки енергії і сил, отримав не нагороду чи задоволення у фіналі, а нові проблеми, нові задачі… коротше, одну велику головоломку. Ніби мені і не було чим займатися, як втішати ображену Марію, і виправдовуватися перед нею. Та й не хотів я виправдовуватися і не виправдовувався. Ще чого? Це її розлютило ще більше. Вона, виявляється, собі щось нафантазувала, а мене не попередила. І я дізнався про це лиш після того, як кілька разів позабавлявся зі студенткою прямо на принтері. А одного разу, вона навіть на нас натрапила. Було незручно. Стоїть вона так з документами в руках, витріщивши очі, а ми тут… ну… трохи зайняті. Дуже, я б сказав, зайняті. Особливо я… Які там свідки? Я просто не міг відволікатися… не міг зупинитися. Не той етап був. Уявіть собі! Стоїть вона така і все чекає, що ми все кинемо і почнемо соромливо вибачитися. Але ні!.. Ми її проігнорували. А після того дня вона збісилася, опинившись в ситуації, як моя дружина. Хоча моя дружина про це теж нічого не знала. Вона взагалі не знала нічого. І навіть не підозрювала. Спочатку… Потім їй, звісно, стало відомо. Як кажуть: все потаємне колись стає відомим. Ось те «колись» прийшло і до мене. Точніше, студентка, в один і той самий момент, що і ми, прийшла в торговий центр на новий фільм. І випадково, я підкреслюю – випадково, привітавшись на бігу зі мною, щось не те сказала. Не пам’ятаю вже що. Щось неважливе. Вона так поспішала зі своїм новим бой-френдом, що не помітила навіть мою дружину. Але встигла за ту коротку мить сказати кілька недоречних фраз, які прозвучали ніби постріли в повній тиші. Це я вже потім зрозумів. А в той момент я стояв, як дурень, зображуючи, що не можу згадати, хто це був. Ну типу: якась давня знайома, не пам’ятаю конкретно, де я бачив її, на якомусь семінарі, поговорили дві хвилини біля столику з кавою. Але ні-і-і-і. Цей мій трюк не спрацював. Я думав, що викрутився, аж поки не повернув голову до дружини. Вона дивилася їй в слід таким красномовним поглядом, а потім той погляд, так само красномовно, перевела на мене. І до мене дійшло: капець, я попав. Хоча ще стійко тримався, віджартовувався і ніс якусь дурницю. Та в розумі моєї дружини вже давно спрацював комп’ютерний аналітичний центр, який відразу видав звіт в письмову вигляді. І після цього почалося… Спочатку розпитування: обережні, але наполегливі. Що, де, коли, як? І питання все не закінчувалися. Я увесь фільм провів, як на допиті. Вже не пригадую що ми тоді дивилися. Просто фільм. І під кінець сеансу, я був мокрий з голови до ніг. Мої штани просто прилипли до крісла. Я виходив із зали, знаючи, що ситуація не має зворотного процесу. Назад дороги не було. Не було сенсу прикидатися дурником, адже це мене відразу розкрило б. Треба було швидко зібрати волю до купи, стати серйозним і не приділяти уваги тій зустрічі зі студенткою. І то… це лише, щоб виграти трохи часу на роздуми. Бо моя дружина вже все зрозуміла. Наставав той перехідний період, коли все буде умовно добре до мого першого проколу, до першого невірного слова, погляду, чи не тієї висловленої думки. Я буду під повним питливим спостереженням. Може день, два, тиждень чи місяць, але потім я попаду у капкан, який сам для себе поставлю. Принаймні в той день я ще втримався на плаву і не потопив свій човен. Хильнув у ванні коньяку з горла і ми лягли спати. А на ранок вскочив раніше звичайного часу, випив кави, одягнувся і бігом тікати на роботу, аж тут… зустрічаю в коридорі перед виходом свою дружину. І цей її погляд. Чорт. Це і був мій прокол. Я ж собі ще ввечері говорив: «не проколись, Гріша». І проколовся. Вона просто стояла і дивилася, а я повинен був дограти все до кінця, що поспішаю на важливу зустріч чи там… чекаю поставку товарів зранку. А я потягнув паузу і все… та мить проколу прийшла. Я побачив це по її очам. Почав щось пояснювати, виправдовуватися. Але самому вже було неприємно і соромно. Врешті, видавив із себе «пробач», «я не хотів», «мені шкода» і тим самим відбулось зізнання. Потім ще буркнув: «мені треба на роботу, на мене чекають»… А сам вийшов вулицю і хотів побити в своєму авто всі вікна – так гидко почувався. «Не хотів», сказав їй… Ну звісно, що я все це хотів! І секретарку і студентку. Єдине лише чого не хотів втрачати дружину. Але втратив. Прийшов увечері додому і все… як у кіно – дружини немає, речей немає… Ось так я втратив свою першу дружину. Тупо. Бездумно. І… по-ідіотські. Адже її сильно любив. Справді. Не на жарт прив’язався до неї. Моє перше відповідальне кохання… І ось таке було завершення. Років три ми прожили разом… Правда, дітей не завели. І от я собі думаю… а якби завели. Малого хлопця, сина. Йому було б тоді, наприклад, років два, коли вона пішла. А зараз би йому було… скільки?.. Просто цієї весни виповнюються вже п’ятнадцять років… як я її не бачив. Взагалі. Дружина поїхала до батьків в інше місто і увесь час мене уникала та ігнорувала. Розлучення те ж якось швидко відбулося. І з тих пір я їх не зустрічав. Щоправда, кілька разів дуже сильно намагався з нею побачитися. Та щось завадило. Потім я перестав до цього прагнути і… втратив зв’язок з її родичами. Що там у неї і як… не знав і не знаю. Вже цілих п’ятнадцять років… І чогось, від усвідомлення цієї думки, мені стало не по собі. Я знову уявив, що моєму б сину могло бути сімнадцять, а я так з ним за цей час і не зустрівся б… Це напевно і є ті наслідки і той жаль, які наздоганяють з часом і б’ють по голові бучкою. Та що там – справжньою цеглиною… Хрясь! І ти вже інший, ти вже інша людина. Не зрозуміло тільки: це так мудрість приходить з роками чи просте усвідомлення того, що жив так бездумно? Та і це я, напевно, зрозумію, ще через п’ятнадцять років. В ті моменти я не міг розібратися, що роблю дурниці, а потім ще й не відразу зрозумів, що вже накоїв…
І чому саме зараз я так цим перейнявся? Настільки сильно уявив свою дурість, ніби раніше про неї не знав. Прикидався, напевно, дурником. Як же це зручно. І всі ці роки, я боявся собі зізнатися, що добряче напартачив. Уже б давно знайшов би в собі примирення, якби це прозріння сталося зі мною, ну хоча б, десять років тому. Можливо, вже на цю мить закінчилося б моє лікування часом. Адже воно лікує, ні? Що скажете?! Лікує?.. Думаю, зараз воно якраз не зцілює, а саме тріумфує. Як тріумфує переможець над тим, хто програв. І при цьому добряче б’є ногою по тій частині тіла, що увесь час була зі мною, але не функціонувала. Навіщо потрібна голова, якщо не працює? Їсти і пити? Так підключить до тіла крапельну систему і заливайте в мене поживні речовини. Те ж мені проблема. Але як тільки трапляється магнітна буря чи зміна погоди, ми відразу жаліємося: «ой-ой, в мене болить голова»? Що там може боліти? Якщо там у більшості випадків – пусто! Порожнеча. От і я носив на шиї свою черепушку і лише в сорок років зрозумів, що вона не для краси. І то зрозумів, коли в черепушці щось заскрипіло і задзвеніло. А так – і я не знав би справжніх деталей свого «надзвичайного» – в душках – життя. Проте місцями воно було надзвичайним. Було… А чи буде? І чи хочу я жити далі? І чи живу я, взагалі, безпосередньо в цю мить? Чи це таки сон? Дурний нічний сон, після якого встанеш зранку з важкою – знову таки – головою. Чи черепушкою. Чи макітрою. Як не назвеш, а голова болітиме довго.
Так що давайте вже (говорить в простір), кладіть ту мокру губку мені на голову і включайте вже рубильник, бо це неможливо терпіти.
Григорій піднімається і йде до крісла. Говорить на ходу, потім сідає в нього.
– А знаєте, я готовий. І не через те, що зараз розповів, ні. Просто усвідомив ще кілька важливих речей, про які до цього часу не підозрював. Тому запросто приймаю ваші десять тисяч вольт усім своїм тілом. Просто вмикайте. Давайте! Впевнений, ви такого не чекали від людини, що досягла багато чого і в той же час, майже нічого. Включайте. Ніхто й не помітить. Як писав наш класик: «Ніхто й слова не промовить, Ніхто й не покаже, Де ти стояв? Чого стояв?..» Тож я готовий. Ну давай. Давай! Врубай, чорт тебе забирай!!!
Фара почала стримано мигати. Включається і загоряється вогниками магнітола. З неї лунає чоловічий голос:
– До запуску залишилося: три, два, один… Старт!..
Чоловіка починає трясти. Він трясеться, а на його обличчі в цей момент сяє задоволена усмішка. Його ноги і руками тремтять, тіло здимається і викручується. Починає звучати клаксон: пронизливо і противно. Потім Григорія певний час сильно трясе, а потім тіло його завмирає. Настає повна тиша.
Він сидить в кріслі з широко розкритими очима. Не дихає, не ворушиться. Таке відчуття, що він помер. За мить він різко вдихає повітря, а потім повільно видихає.
Промовляє пошепки, але чутно:
– Мамо.
Встає, підходить до авансцени. Дивиться в темряву.
– Мамо… Ти де? Чого ти мовчиш? Здравствуй, мамо.
Магнітола зашипіла. Десь ніби здалеку з неї донісся шум і голос:
– Синок! Це мій син!.. Пропустіть! Гріша…
Запалюється прожектор як фара і світить прямо на нього, освічуючи лише коло навколо чоловіка.
– Мамо… Я знав, що ти прийдеш. Я так довго чекав. Я знав, що прийдеш і ми зможемо поговорити з тобою… Я тут зовсім один. Абсолютно один. А ти завжди підтримувала мене. Пам’ятаєш ти мені сказала, що будеш любити мене вічно. А я тоді не повірив тобі. Мені здавалося, що ти прекрасно прожила б і без мене. Скільки мені було, коли батько залишив нас?.. Тринадцять? Точно – тринадцять років. А він… він так був потрібен мені тоді. І я спочатку злився на нього, навіть став трохи ненавидіти. А потім почав звинувачувати в усьому тебе. І в тому, що він пішов, теж… Мамо, ти не знаєш, але був період, коли я лягав спати і тихо плакав на ліжку. Мені ні з ким було поговорити. Іноді мені, взагалі, здавалося, що я помру – так мені було самотньо. І тоді я почав щодня перед сном говорити собі: «Треба дожити до завтра. Треба дожити до завтра». І так тричі, спочатку на правому боці подушки, а потім ще тричі на лівому. Це було щось, на зразок, моєї власної молитви. А потім ти привела у дім іншого чоловіка… я став тікати з дому і проводити багато часу на вулиці. Я так хотів, щоб ти пішла мене шукати… і пам’ятаю, як в один такий вечір ти таки прийшла за мною. Ми сиділи з пацанами в гостях у Дмитра. Спочатку мені стало незручно, що ти прийшла. Але коли ми вийшли на вулицю, ти не стала мене сварити, а взяла за руку і повела додому.
І ось тоді ти мені і сказала: «Я буду любити тебе вічно»… І от я вже дорослий та успішний чоловік, та лише зараза я розумію, наскільки важливими виявилися ці слова для мене. Вони ніби щось змінили на той момент. Відвернули мене від чогось поганого, від чогось незворотного. Я не уявляю, як могло б піти моє життя і що я міг би накоїти, якби не почув їх. Але це я усвідомлюю лише зараз. А тоді я просто робив вчинки і не замислювався над ними. Я навіть не хочу думати, що було б, якби ти не сказали мені ті прості, але такі потрібні, слова. Я був ще таким впертим і таким неосвіченим хлопцем. Дякую…
Обірвав сам себе, про щось згадав. Пройшовся по колу. Щось закрутилося в його голові, але видно, що не може легко про це заговорити.
– Але я завинив перед тобою, мамо. Завинив… Можливо навіть дуже… Мені здавалося, якщо вже ти мене так любиш, то можна не напружуватися. Ти завжди перша зателефонуєш і запитаєш: «Як ти, синок?». А я, як завжди, поспіхом: «Та все норм, Ма. Треба бігти – багато роботи. Давай пізніше…» Робота, робота, робота… гроші… жінки… багато жінок. А знайти часу для мами не міг. Не було для цього зайвої хвилини. Тому що ти і так будеш любити мене… Щоб я не зробив. І яким би не був. Пробач…
Знов пройшовся по авансцені з боку в бік. Щось роздумує, ніби підбираючи в думках слова.
– Ти, напевно, здивувалася б, коли б почула мої слова. Але все, що я зараз тобі говорю – щира правда. І я не знаю, чи ще трапиться така нагода. І чи буду я відчувати сміливість, щоб знову таке сказати. Адже… я увесь час кудись біг, зрідка казав «люблю тебе», та й взагалі, майже не приділяв тобі уваги… Пробач. Не знаю, як це навіть сталося. Не було ні хвилини зупинитися і порозмислити, що добре я роблю, а що погане. А ось тепер зупинився. Наговорив купу дурниць, купу слинтяйських слів – як би це я назвав ще вчора. Бо треба бігти і робити «бабки». Робити гроші щодня. Але тепер я ось стою тут, досі не знаючи, де саме знаходжуся, і говорю сам з собою. Хоча ні – і з тобою. Правда, не впевнений чи ти мене чуєш. Я б хотів, щоб ти мене почула. Можливо я ніколи вже цього не вимовлю. Через те що: або не вистачить сміливості або ж… просто зникну. Зникну з тих вулиць, по котрим я ходив і їздив. Зникну з тих кафе і ресторанів, де сидів, пив каву чи поїдав стейк. І увесь час себе переконував, що ні для кого немає часу, що я дуже занятий. А чим – чим? – я був так зайнятий? Добуванням грошей, яких і так мені вистачало? Чогось це зараз для мене зовсім не має сенсу. Ну поїв в ресторані, заправив авто бензином, сходив з дівчиною в кіно… А що ще? Невже свою колекцію «ай фонів» я зможу передати нащадкам у спадок? Це абсурдна ситуація. Бо вони візьмуть цю купу старої електроніки і спитають: «Діду, а що це за мотлох? В твої часи що – цими штуками телефонували?». І будуть, напевно, сміятися. І будуть по своєму праві. Адже матимуть якісь персні для дзвінків або чіпи, або ж… щось, взагалі, надзвичайне. Але ж я так збирав їх і так гнався за ними, за «ай фонами». І замість того, щоб зателефонувати мамі під час обідньої перерви, сидячи в кафе за столиком, я колупався в екрані смартфона і вишукував новий смартфон. Якийсь абсурд буття… А тепер вже пізно щось змінювати. Чи не пізно?..
Григорій знову пройшовся по сцені. Він починає нервувати від своїх же власних роздумів.
– Пробач, мамо. Пробач. Скажу це ще раз, поки можу вимовити. Поки мене не розпирає знову гордість за те, що я є кимось або чимось. Ці роздуми провокують мене на нові слова, котрі я в житті не міг вимовити і навіть подумати. І тепер настала та мить, коли я можу це зробити. Коли можу сказати в голос все те, що завжди боявся вимовити. Висловити ті думки, до котрих боявся навіть близько підходити. І навіть добре, що тут нікого немає. Я нарешті почую сам себе. Нарешті вкажу собі на якісь помилки, чи можливо щось зрозумію, що було мені не доступно. Бо якби тут була хоч одна особа, я напевно, знову заліз би у свій броньований панцир і там сидів, розказуючи всім, як правильно треба жити…
Раптом зашипіла магнітола, замигали вогні. З динаміка зазвучав голоси і шум суєти людей:
– Витягуйте його… обережно витягуйте… він непритомний… ось так…
Григорій вражено подивився в бік магнітоли. Підійшов трохи ближче, очікуючи ще щось почути. Але голоси більше не зазвучали.
– Дивно. Як ніби у дитинстві… коли я крутив тумблер радіоприймача і переключав діапазони, шукаючи щось незвичне. Тоді я натрапляв на радіопрограми з інших країн і навіть ловив різні переговори по «раціям». Ніби якесь «де жа вю». Але що значить «витягуйте його?»… Якби ж я міг зараз теж так сісти і нікуди не поспішаючи, бавлячись, крутити радіо. Як у дитинстві…
Пригадаю, якось я сидів на кухні і грався з радіо. Кухня була маленька – метрів 5 чи 6 квадратних. Радіо стояло на підвіконні. Я сидів на високому стільці прямо біля вікна. Здається, мені було років сім. Аж раптом зайшов на кухню батько… Це був той момент, коли нічого не відбувалося і в той же час, це врізалося мені в пам’ять на все життя. Він щойно поголився і прийшов випити на кухню склянку води. Він був міцний, високий, і молодий. Широкі плечі, міцна статура, яка кажуть. На ходу він обтирав обличчя полотенцем. Налив собі води, випив, дивлячись у вікно. А потім рукою розкуйовдив мені волосся, підморгнув і, нічого не сказавши, пішов у коридор. Я все згадував потім той момент. Я все думав, чого він не був таким завжди. Спокійним, впевненим, жартівливим. В ту мить він був у якомусь стані витримки. Ніби готувався до чогось важливого. Ніби працював льотчиком-випробувачем. Коли сварки, випивка, саможаління – були просто відсутні у свідомості. Коли він глянув у вікно, ніби оцінюючи стан погоди і ясність неба, він перебував в образі людини, котра творить історію, створює щось нове, надзвичайне, потрібне. В той момент я теж відчував спокій і впевненість. Я просто знав, що біля мене батько, який завжди мене захистить. І він захищав… Доки не пішов від нас з мамою… Це було занадто рано. В тринадцять років я ще дуже потребував батька. Ну хоча б ще років п’ять… якщо вже це було незворотнім… Але навіщо я все це згадав? Можливо тому, що зараз я теж міг бути для когось батьком? Що мій син також міг сидіти на кухні і гратися радіоприймачем. А я міг би теж вийти на кухню, просто випити води… і надати йому відчуття впевненості, що все буде добре, що я захищу своїх близьких людей…
Як же важливо в дитинстві пізнати, навіть частково це відчуття, коло поруч знаходиться старший і вже цим простим фактом надає своїй дитині міцного фундаменту, щоб впевнено будувати своє власне життя…
Знову увімкнулася магнітола. Зазвучав голос:
– Синок! Це мій син!.. Гріша…
– Мамо?.. Я знав, що ти прийдеш і ми з тобою зможемо поговорити.
Григорій кидається до магнітола, але вона вже вимкнулася. Крутить тумблер. Нічого.
– Мамо!.. Це просто якесь знущання. Навіщо потрібна техніка, якщо вона не працює?..
Задумався. Пройшовся.
– Навіщо потрібні ті, хто не допомагає своїм близьким?.. Пригадалося раптом: одного разу ми ходили на рибалку. З батьком… Зараз це вже не модно та й розваг вже повно інших. Але я не скільки любив ловити рибу, скільки сидіти біля річки на природі. Сидиш і дуже часто думаєш над тим, що було, що є і, найцікавіше, що буде. І завжди здається, що буде ще більше всього: грошей, пригод, речей, подорожей, ну і звісно, жінок. Про це я думав в дванадцять років, про це я думав і в сорок. І фактично нічого не змінилося. Крім того, що у розділі «минуле» в мене вже тепер накопичено багато досвіду і здобутків. Здобутків переважно матеріальних, які-то і здобутками не назвеш. Так: накопичення якесь. І багато різних вчинків і сказаних слів автоматично оминаєш і не хочеш навіть згадувати. Відкладаєш на потім, щоб поколупатися в них іншим разом. І це, я підозрюю, не дуже гарні симптоми. І чим частіше я це відкладаю на потім, тим більше, розумію, що в минулому нічого доброго не зробив…
А от і про майбутнє стає якось важко думати. Воно не так яскраво і не так легко вже формується в уяві. Починаєш навіть сам собі бурмотіти, що все буде добре, що життя ще попереду. Ніби вмовляєш себе. Переконуєш в тому, чого свідомість все частіше починає не помічати. Але ж життя ще попереду, хіба ні?.. Я, звісно, вже не так бадьоро можу вчепитися в турнік і бабахнути «десяточку». Але ще можу. Не так завзято, звісно, але можу.
Для мене звичніше було не помічати проблем. Ну не тих, коли затримують доставку вантажу, який ти вже всім розпродав. Ні. Ці проблеми я вирішую легко. А тих, які з часом не зникають, а навпаки складаються в цілі томи. І ось що з ними робити, скажіть? Я їх довго намагався ігнорувати. Але тепер вони зібралися разом, як всі твої колишні жінки, і армією йдуть на тебе, щоб вибити тобі мізки і відірвати тобі голову. І скільки їх не ігноруй, а голови можна лишитися. Навряд чи, лежачи окремо від тіла, моя голова встигне зробити або виправити те, що зробила до цього. Скоріше, згасаюча свідомість буде безсило спостерігати, як розривають моє тіло на частини. Ото картина буде, коли я не встигну розминутися на слизькій дорозі і зустрінуся з реальністю лоб в лоб…
Роздався різкий звук сигналу з клаксона, фара яскраво загорілася. Григорія підкинуло вгору і він рухнув на підлогу. Тиша. А потім так само раптово увімкнулася магнітола. Зазвучала якась бадьора мелодія.
– Чи вже зустрівся?..
Григорій підвівся і чітко на обидві ноги, як ніби до чогось приготувався. Руки трохи розвів у різні сторони, ніби чекаючи на нове падіння. Він стоїть і зосереджено оглядається навколо. Він не знає чого чекати. Але нічого не відбувається, крім того, що звучить мелодія.
– І що тепер? Що?.. Дехто з вас вже зрозумів, що мене не так просто зламати. Що я не так легко піддаюся на залякування. Я знаю, що ви зараз за мною спостерігаєте. Що тут є або відеоспостереження або запис звуку. Це однозначно. Ви видали себе! Видали! Я вкотре готовий прийняти удар. Давайте. Все, що ви задумали, можете починати. Я не боюся. Я переживав і важчі часи. Але не тягніть, не тягніть. Я готовий. Починайте. Що це буде? Розстріл? Зупинка серця? Киснева недостатність? Чи може зараз угорі з’явиться космічний корабель, викраде мене, і віднесе на інші планети? Але навіщо вам саме я? Щоб тримати в рабстві чи, навпаки, щоб звільнити від усього цього, що мене сковує?.. Ну давайте вже! Не тягніть. Хоча… можливо в цьому і є ваш задум. Я завжди поспішаю, я ніколи не стою на місці… І тому ви вирішили випробувати моє терпіння. Гаразд, я не буду поспішати. Стоятиму тут, аж поки ви не вдарите мене блискавкою або ще що-небудь не вигадаєте…
Роздається дзвінок мобільного телефону. Григорій різко повертає до нього голову. Потім підходить і підбирає «мобільник». Стоїть і тримає його в руці. Все чекає і мелодія перестає грати. Він продовжує дивитися на телефон.
– Цікаво, а якби я прийняв дзвінок… Кого б я почув у телефоні з того боку? І хто, взагалі, може мені сюди додзвонитися? Кого б я хотів почути?.. А уявіть собі, як би мені раптом зателефонував мій син… ну… якби в мене був син, якого забрала б тоді із собою моя перша дружина… просто уявити, що на додачу до всього я би ще був батьком на відстані… Як би це могло бути?..
Піднімає руку і дивиться на мобільник. Потім іншою рукою натискає на екран і приймає дзвінок.
– Алло. Говоріть! Хто? Який Руслан? Син?.. Ти?.. Назви повну дату свого народження! А дівоче прізвище матері? А місто, де ти народився?.. Руслан… Чорт забирай… Як це можливо? Так несподівано. Я б ніколи не подумав, що ти можеш мені зателефонувати. Ще й саме сьогодні. Ага… Попрощатися? А куди ти їдеш? Вже переїхав. Куди? Ти зараз в Америці?… А як ви з мамою змогли виїхати, коли тобі треба мій дозвіл завірений… Що? Тобі вісімнадцять… От халепа. Вибач. Це я автоматично. І надовго ви туди? Назавжди. Але навіщо? Ми ще з тобою так і не зустрілися не поговорили, як чоловік з чоловіком. Ти не розказав мені, як твоє життя, що любиш робити, чим плануєш займатися… Так, я знаю, що не шукав вас… знаю, що міг вже сто разів приїхати до тебе в гості, але… але… я погано вас розшукував… ну… практично не шукав… Чому? Ну… Хм… Гарне питання. І головне – влучне. Але… я не знаю, що відповісти. Можна сказати, що не шукав вас, бо я дурень. А можна припустити – що не знав для чого це робити… В тому значенні, що просто не розумів, як після такої перерви зав’язати розмову і про що говорити. А час йшов і все складніше ставало себе перебороти, набратися сміливості і знайти вас. Тому… Тому тепер ти мені телефонуєш, щоб нагадати мені, як я… завинив перед вами…
Відводить руку з телефоном у бік і повністю опускає вздовж тіла.
– Хоча, якби ця розмова відбувалася по-справжньому, то можливо… можливо, мій син, сказав би мені зовсім інше. Він не говорив би так ввічливо, як це роблю я, жаліючи себе. Скоріше за все, він не вибирав би виразів… Казав би мені в лоб усе, що думає. І був би правий… Хоч я не знаю точно, як саме він повів розмову, коли б ми зустрілися. Не знаю… Це лише моє припущення, але… він міг би цю розмову і не підтримати. Просто піти геть і махнути рукою. Адже хто я такий для нього? Ну по суті – хто? Тобі йому всього три роки, коли я зник… і от пройшло вже п’ятнадцять років, а я так не з’явився. Уявляю лише… якої він був би про мене думки! Адже напевно, не раз, коли був підлітком, син міг думати над тим, що ось ще трохи і він з’явиться… з’явиться неродовий батечко, який десь зник на багато років… з’явиться, щоб нарешті сказати: «Ну ось і я! Привіт! Вибач! Я довго пропадав, але ще не пізно наздогнати втрачене…» Але насправді було б пізно. Вісімнадцять років! Це вже вік, коли мені довго йому довелося б доводити, що я, взагалі, його батько.
Він сказав би: «Мужик, ти хто? Йти звідси! Досить заливати!» І що мені на це відповідати? Що треба пройти тест ДНК? Та він засміяв би мене разом зі своїми друзями, які були б поруч… біля університету… чи де там я його зустрів би. …Він навіть обличчя мого не впізнав би. Якби я хоча б фотку йому вислав. Хоча б одну. А тепер я, бачте, кинувся… Раптом згадав про сина. Уявного, звісно. Але в нього тоді було багато шансів з’явитися. Я ж дуже старався… Раптом мені стало не байдуже. Раптом я зрозумів, що інша людина теж може щось відчувати. Уявив навіть, що хтось може про мене думати погано… І не сприймати мене крутим мужиком…
Чорт забирай! Роки щось роблять з нами… Це правда, що з роками всередині тебе щось м’яке перетворюється на камінь, а камінь, що був там, кришиться… і теж – з роками. Що це здатність така магічна? Ось ти тримаєш в руці каміння, бачиш його міць і твердість, і впевнений, що він незламний. Але ось десять-двадцять обертів навколо сонця і що? Він вже розсипається в пісок. Як?! Я точно бачив його надміцні властивості і не було жодних сумнівів, що він все витримає. Ніщо на нього не впливало серйозно. А тут немає жодної сили впливу, він просто може лежати і ось – бац! – і він вже розламаний на куски… І в це важко повірити! Я знаю. Знаю! Але повірте! Хоча, ні. В таке, поки не побачиш на власні очі, не зможеш повірити. Можна тисячі разів про це чути. Можна навіть зробити тисячі знімків. Та все одно… Не повіриш. Не повіриш доти, токи сам не станеш свідком… Поки не побачиш на власні очі… Боже… Про що це я? Про те, що незламність лише тимчасова? Напевно… Ні – точно. Я тепер бачу це. І лише час, може, по-справжньому перевірити якість того чи іншого матеріалу… душі… Оце мене занесло!.. Оце поворот. І зараз я не про той поворот… Стоп! Так було зіткнення чи не було? Але чому я всередині впевнений, що зі мною сталося лихо… Але ж я зараз живий… Чи все таки ні?..
– Все! (Піднімає руку вгору, ніби закликаючи до тиші) Забудьте все, що я вам наговорив. Це не сповідь, а ви не священики. Та й хто ви, якщо чесно? Я невпевнений, взагалі, що мене тепер чують. І я не прагнув сповідатися. Я просто говорю… з сам собою. Та все одно – забудьте! Самокопання – це не для мене. Я завжди був непорушним у своїх рішеннях і вчинках. Тому я досяг того всього, що зараз є в моєму життя. І я не збираюся аналізувати, що зробив поганого, а що доброго. Мені було добре – і це найголовніше. Я не збираюся відступати від своїх поглядів, ані в Раю, ані в Пеклі. Я робив і робитиму так, як вважаю за потрібним. Це був мій життєвий девіз і я його не мінятиму. Рішучість і незламність. Потім розберуся, хто вижив, а хто ні. Досить плакатися, бо я не з таких.
Зробив коротку проходку по авансцені. Оглянув усе по-новому.
– Метафізика, кажете? Я доведу, що дух не піддається впливу зі сторонньої сили. Я доведу, що внутрішню незламність можна перенести в інші світи і простори. Навіть, якщо помістити людину кудись сюди… в цю обмежену пастку. Бо це пастка, в якій мене хочуть зламати. Але я незламний. Незламний! Я звик боротися. Я завжди боровся. І майже завжди перемагав. Тому і зараз вам доведу, що здатен здатний перейти кордони.
З кожним словом робить кроки назад, як для розбігу. Відійшовши на задній план, займає позицію, як для бігу. Дивиться в зал. Завмирає. Потім починає бігти. Біжить рішуче і: якщо сцена з підмостками – плигає до першого ряду, якщо без – зупиняється перед першим рядом.
Зупинившись – дивиться навкруги, на людей. Можливо прямо в очі. Відчуває щось інше: якусь легкість, бадьорість, впевненість, віру в себе, в те, що переміг. Перевірив своє тіло на цілісність. Потім підняв і розвів руки вгору і в боки.
– Все! Я переміг! Свобода! Я не здався. Не відступив. Я довів, що моя думка в будь-якому просторі теж має силу. Нарешті… нарешті знову дихається так легко. Нарешті я відчуваю себе живим. Я ж живий? (Сміється) Живий. Однозначно живий.
Стоїть, підвівши руки. Дивиться вгору. Можливо, танцює чи робить якісь пластичні рухи. Та через якийсь момент все починає потроху змінюватися. Руки опускаються, а рухи припиняється. Григорій прислухається. Він вершини бадьорого самопочуття він починає спускатися до самого найнижчого «поганого». Стає важко дихати. Тіло не виконує вказівки. Ноги підкошуються. Можливо він кілька разів падає на коліна. Не може зрозуміти, що відбувається. Не може вплинути сам на себе і щось змінити.
Із зусиллям повертатися назад і повзти чи «ламано» йти у бік крісла. Залазить на сцену (якщо є подіум). Місцями він вимушений просто тягти свою ногу чи іншу руку. Григорій шокований, але не в плані наляканий. За весь цей короткий шлях він щось розуміє нове, невидиме. Він робить висновки, які ще невідомі глядачу, але помітно їхній процес.
Увесь цей час магнітола видає якісь звуки, клаксон по різному сигналить, мобілка теж то дзвонить, то обривається дзвінок.
Нарешті він добирається до крісла. Залазить в нього. Йому стає легше дихати. Але все одно він втомлений, ніби пробіг десять кілометрів. Його тіло важке і втомлене.
Раптом в магнітоли зазвучали голоси:
– Обережно. Не тягніть його. Розріжте метал до кінця. Його ноги ще заблоковані…
Григорій тихо починає говорити, але його добре чути:
– Я чогось люблю гольф… В ньому є щось магічне, щось незвичайне. Ти не просто ганяєш кульку по полю, ти цю кульку направляєш вперед до лунки ніби використовуєш не лише ключку. В цій грі ти повинен не просто вміти правильно стояти і правильно бити. Не достатньо виставити свої ноги так, щоб маса тіла максимально правильно допомогла тобі під час одного точного удару. Твоє тіло і ключка лише інструмент. Дивлячись в далечінь, ти не можеш роздивитися лунку, ти бачиш лише прапорець. І відстань, яка між вами лежить, іноді більша, іноді менша. Але ти відчуваєш якусь іншу якість свого існування. Ми не робимо цього в магазині чи в перукарні. Ми не існуємо так на роботі і серед колег… А там… на полі… ми є чимось іншим. Перед ударом я завжди відчував, що навколо мене є щось більше ніж повітря. Раптом я починав чути птахів, які пролітали дуже низько або просто співали на деревах. Раптом, перед ударом, я часто звертав увагу, що розглядаю зелені крони тих самих дерев. І це не відволікало мене від процесу, ні. Але на якусь секунду перед ударом я переводив кудись погляд і щось помічав нове. Іноді я дивився довго у бік лунки, тримаючи на готові ключку, і просто роздивлявся зелену підстрижену траву. Якось я полюбив ці секундні «переключки». Вони мене кудись переносили на коротку мить. Ніхто з тих, хто був поруч присутній, не міг цього помітити чи знати. Я був з ними і в той же час я знаходився десь далеко. Одного разу ворон злетів з дерева і сів десь в п’яти метрах від нас. Це, звісно, бувало дуже рідко – птахи нас остерігалися і не підлітали так близько. А цей підлетів. Не знаю, що він планував робити. Але я піймав себе на думці, що дивлюся йому прямо в очі. Він теж крутив головою, повертаючи до мене то одне око то інше. Він теж роздивлявся мене, вивчав. Ким я був для нього в той момент? Людиною чи твариною? Ворогом чи другом? Мій помічник відразу замахав руками і нагнав птаха, але в ті кілька секунд наші погляди з вороном зустрілися і ми ніби порозумілися з ним. На мене дивилася не тварина і не птаха – на мене дивилася жива істота зі своїми власними думками і своїм унікальним ставленням до всього. Він і мене оцінив і щось подумки про мене відмітив. Можливо щось таке, що я ніколи не міг би про себе сказати сам. Ще б мить і, таке враження, що я дізнався б… Та ворон полетів… Це був той самий момент, коли перед ударом я відключився і перебував десь в іншому просторі, але точно не на полі для гри. І саме це манило мене грати в гольф. Саме для цього я приїжджав в клуб. Не для того, щоб заганяти кульку в ямку – я прагнув знову опинитися на полі і побачити щось незвичне, щось нове, чого раніше не помічав, відчути цю зосередженість перед ударом, коли я начебто володів надлюдськими здібностями, яких не мав в буденному житті. Але потім я втратив цю здатність… І почав на полі згадувати її… Саме її… Нову жінку в моєму житті. В одну мить все змінилося. Я вже не думав про звичні речі, не уявляв себе королем світу і не давав спонтанного прочухану своїм робітникам на фірмі. Все ніби зникло, як не потрібне. Я все частіше думав про неї. Думав і примірявся чи гідний її. І навіть після всього свого досвіду і всіх своїх вчинків, я був впевнений що таки «так» – гідний. Бо щось в середині мене було інше: сприйняття світу, народження слів, політ думок. Раптом я вже не замислювався над тим, що я гад, що зробив купу підлих вчинків. Це все було не зі мною. Я почав відчувати, що змінююсь. Змінююсь все наполегливіше і практично не додаючи зусиль. Ніби чиясь магічна паличка була направлена у мій бік і з нею увесь час надлітала якась енергія, що перетворювала мене на нову людину. І тому я і втратив інтерес до гольфу. На полі я думав лише про неї. І ці думки не вимикалися. Я вже стояв з ключкою, не як людина з надзвичайними здібностями, а як простий смертний з клекотінням у серці. Чому воно виникало? І коли? Тоді коли в думках проносилося її ім’я… Марта… Марта. Марта – так її звали і так її звуть до тепер. І навіть зараз, вимовляючи її ім’я, мене ніби проймає струмом. Ні, не тим вбивчим і болісним, а тим струмом, що починає захоплювати дух. Невже це дійсно правда? Що є така на світі жінка і що в мені є те, що я зараз відчуваю і це не придумане відчуття, а дуже реальне і дуже… приємне. Я закоханий… Я вимовляю це вперше щодо неї! Боже, чогось стало так незручно, ніби я засоромився. Я не соромився вже дуже давно. І… мені… хочеться говорити про це… про неї… і що я таки інший… чи міняюся чи вже змінився. Але точно з нею треба бути іншим. Інакше… я її не буду гідний. Інакше – я знову все спотворю. Інакше – я втрачу її… А я цього не хочу. (Пауза) Марта… Як ми познайомилися? Дайте пригадаю…
Роздався сигнал, загорілася фара, заграла магнітола. Григорія викинуло з крісла. Заграла музика і чоловіка почало кидати з боку в бік, але вже не так грубо, а більш плавно. Це ніби було схоже на пластику, яка трансформувалася в танець. Спочатку він налякався, що знов почнуться «тортури», але потім він підлаштувався і став рухатися в такт музиці.
– А що? Непогано!.. Давно я не танцював. Останній раз це було… так – шість місяців назад на квартирі у Марти. Марта… Ми тоді з Дмитром провернули одну велику справу. Дмитро мій давній знайомий, завів мені великого клієнта. За відсоток, звісно. І ми вирішили відсвяткувати в ресторані. Він прийшов зі своєю дружиною, а я, як завжди, один. Ми добряче тоді випили. А за сусіднім столик сиділи дівчата. Не пам’ятаю скільки їх було… багато… десь дівчат сім. Теж щось святкували. День народження, здається. Так, точно – день народження. Вже не пам’ятаю як, але я опинився за їхнім столиком. Дівчата – які ж ви цікаві створіння. Я сидів серед семи жінок один і насолоджувався. Хтось з них голосно сміявся, щоб звернути на себе мою увагу, хтось пригощав їжею, а одна дама весь час підливала випити і так поглядала на мене… А я ось дивився в інший бік, на нею. На ту, котра сиділа навпроти мене. «Привіт, – сказав я. – Мене звати Григорій.» «А мене – Марта», – відповіла вона. Боже мій, я спочатку і не зрозумів, що мені так в ній сподобалося. Мені вже було під сорок. Здається, я вже багато чого бачив в своєму житті. Як там у поета: «Дівчат багато перемацав, жінок багацько притискав…» І тут – бац! – і попався. Чи то в сіті чи то – в полон. Ми в той вечір практично не спілкувалися. Просто дивилися одне на одного в очі і усміхалися. А коли вийшли з ресторану, то взялися за руки і пішли гуляти по нічному місту. Ось тоді я подумав, що пора зав’язувати з безшабашністю. Пора стати кимось новим, кимось іншим. А з Мартою мені було по-новому добре. Марта стала саме тією жінкою, з котрою я хотів завжди бути поруч…
Увімкнулася магнітола. Григорій відчуває, що йому не добре. Його починає потроху притискати до підлоги. Він важко дихає, потім все гірше – майже задихається.
Десь здалеку звучать голоси:
– Пропустіть! Пропустіть, кажу!!
– Не можна!
– Пропустіть! Я наречена!..
– Кажу вам – не можна.
– Гришо! Грішенько мій!.. Пропустіть, нарешті… пропустіть… ви ж бачите, я не можу з вами боротися… я вагітна.
Григорія придавлює до підлоги, фара починає швидко мерехтіти, з магнітоли роздаються «хрипи», а клаксон – сигналить без зупину. Чоловік починає повзти до авансцени. З усіх сил намагається щось сказати, але звучить лише стон.
Раптом він обм’якає всім тілом. Настає повна тиша. На хвилину здається, що він помер.
За мить він вскакує на ноги. Кричить:
– Пустіть її! Марто!.. Гей, ви! Пропустіть її!…
Оглядається навколо. Від усвідомлення, що з ним знову відбуваються нові «переключки», упускає голову. Закриває обличчя рукою. Стоїть так якусь хвилину.
Говорить в тій же позі:
– Марто, чого ж ти мені не сказала. Боже, який я дурень… Значить, я таки все зіпсував… Злякався. Пробач, Марто, я злякався в останній момент… Я і не міг уявити, що ти мене так сильно полюбиш, а я тебе… Марто… Чотири місяці повної гармонії і страсті… Як ми з тобою тоді танцювали. В твоїй квартирі. В той вечір. Відчуття було, ніби ми опинилися с тобою на безлюдному острові. Ми були повністю голі. Звучала гарна романтична мелодія… І поцілунок…
Включається магнітола і грає знайома мелодія. Григорій починає рухатися в такт музики. Потім зупиняється.
– Марто, пробач мене. Навіщо я пішов від тебе? Можливо то був страх створювати сім’ю?.. В свої-то сорок років я ще боюся брати не себе відповідальність. Мій батько покинув нас з мамою, і я боявся, що стану таким же ненадійним чоловіком. До того ж знову… Я думав, що не зможу більше нікого любити. Я не хотів від тебе йти! Я просто тікав від себе!.. Боягуз! Злякався, що через рік ти мене кинеш і я цього не переживу. Адже я сам багатьох кидав… Пробач мене!
Оглядає навколо себе, як ніби вирішив вирватися з того місця, не дивлячись нінащо.
– Коли я виберуся звідси, обіцяю – ми будемо разом! Я не залишу тебе більше… Вас! Я хотів сказати: не залишу вас. Адже у нас буде дитина!!!
Фара мигає. Магнітола знов включається. Різко звучить клаксон. Григорія відкидає в крісло. Тепер він прикований до крісла, але ясно усе чує і спостерігає навколо.
Звучать голоси:
– На рахунок «три» – обережно перекладаємо його на носилки. Не знаю, чи встигнемо довести до лікарні…
– Мій синок… тут мій син…
– Григорій живи. Ти потрібен нам!…
– В нього не було шансів на дорозі – машина втратила контроль.
Григорій мовчки сидить в кріслі і слухає. Потім дивиться на свої руки. Встає. Біжить до авансцени. Б’є себе в груди. Кричить. Падає на коліна. Простягає в боки руки.
– Боже! Я повинен вижити! Боже, я ніколи тебе ні про що не просив – а тепер прошу! Я мушу жити! Боже, ти чуєш?! Я мушу! Ради них! Не для себе!.. Боже, пробач, якщо я був злим! Пробач мене за все… Але я мушу – мушу жити!!! Розумієш?! Я потрібен їм! Я повинен їх підтримати! Я повинен!!! Я їхня опора! Боже!.. Невже ти залишиш їх без того, хто готовий вмерти за них?!. Можливо, я вже вмер і це справедливо… Але прошу – зроби так, щоб я ожив. Хоча б на день! Оживи мене, Боже! Оживи!!! Прошу – оживи!!!
Звучать знову голоси:
– Готуйте дефібрилятор. Розряд… (В цей момент Григорія смикнуло) Збільште напругу… Розряд… (Григорія смикнуло сильніше) Ще більше… Розряд… (Григорій не рухається). Ми втрачаємо його. Ще раз – розряд!
Тиша. Фара починає мерехтіти і поступово гаснути при цьому. Коли світло майже погасло, роздається голос:
– Біжи.
В глибині сцени запалюється світловий отвір. Григорій автоматично піднявся на ноги, але не впевнений чи треба підкорятися наказу.
– Біжи!
Григорій обертається і бачить світловий промінь. Світло поступово починає втрачати свою яскравість. Григорій поступово набирає рух і біжить до світла. Потрапляє під його великий промінь і зупиняється, дивлячись вгору.
Настає тиша і темрява. Звучить голосний вдих повітря.
– Живий. Він живий!
КІНЕЦЬ
(2018 рік)